Лана Юріївна Дармограй

МЕНІ ПРИСНИЛАСЬ УКРАЇНА

Мені приснилась Україна

Густі нескошені трави в саду

Високі такі – по коліна

І яблуні в ніжно-рожевім цвіту,

І що за селом десь далеко

Ворони галасливі в тополях кричать,

І як над хатою старою лелеки

Вчать літати молодих лелечат,

Там верби ноги сховали в пісок

Під ними виводок качок крикливих,

Через річку дерев’яний місток,

Кування зозуль одиноких і сивих,

Калина ранковим сонцем вмита,

Пшениці вусики поржавілі,

Волошки серед стиглого жита...

Мені приснилась Україна...

Мов з болю трісла стара хата

Непобілені риплять горіхи,

Як ранені орлята

І будяки сягають стріхи,

Тут колись квіти цвіли –

Жоржини вогняні.

Доносить вітер аромат смоли

В сіру завісу злилися дні.

Загубилася стежка до хати

Усе завмерло навкруг

Спогади шукають початку

Минуле на відстані рук

Лишилась сиротою хата

В лопухах сховався присмак сльози,

А два вікна від мами й тата

Дивляться вслід, як образи.

Близьке мені все земне

Та душу проймає негода.

Я, мов риба, що в морі живе

І в морі тому ж не ходить.

І все ж – я щаслива

Просто важке проживаю життя,

Просто на стежці життєвій

Чогось я ще не віднайшла.

Неторену обрала дорогу

Біль душив. Не зламалась я.

Просто в мене своя Синагога

І Голгофа теж своя.

МАТЕРІ

Часто ми прощались на пероні

Було відряджень багато

Минала дім, як заблоковану зону

„Як справи?” – часу не було спитати

І знов за тридев’ять земель. До тебе

В тихий вечір подумки бреду

Ти хмаринка в чистім небі

Троянда ніжна у веснянім саду.

Стає на душі непросто,

Коли зима твоя всміхається мені

Прости, що бігла до творчого росту

Не помічаючи днів...

Я погладжую мамині долоні

І не смію ніяк запитати

Чи то цвіт вишневий на скронях?

Чи то справді посивіла мати?

ОТ І ВСЕ

От і все. Чужими стаємо однині

Від болю наїжачилась душа

На прощання гілочку шипшини

Вмить останню ти зрізав з куща.

Навкруги стало полиново,

Самотньо гілочка тремтіла в руці

Яка безглузда ціна цій любові –

Сльоза солона на щоці.

Ні у кім не шукаю провини

В’яне, тремтить, тріпоче душа,

Як тобою гілочка шипшини

В мить останню зрізана з куща...

ЩО Є ЖИТТЯ?

Замість тепла в серці морози,

Замість весни – пізня осінь,

Замість поезії – проза.

Прожити життя так не просто.

Навколо тільки блакить,

Там – захід, там – схід.

А життя – коротка мить

Який же після мене слід.

Мене не питайте ви

В душу не лізьте.

Життя, як потяг швидкий

О тільки б знайти в ньому місце.

ПРОВОДИ КОХАННЯ

До рейсу всього півгодини

Ми майже на взлетній смузі.

Скажи і хто ми однині?

Ще не вороги. І вже не друзі.

Мені б тобою перехворіти

На краю твоєї долі стану

Для когось це просто літо!

Для мене – проводи кохання.

Мовчу. Очі скажуть багато.

І ти мовчи. Не треба слів.

В очах зумію прочитати

Те, чого сказати не смів.

Не будеш ні ворогом, ні другом.

Тебе лайнер підносить у небо

Залишилась лиш біла смуга

Чиста, мов пам’ять про тебе.

Цей кут посадки у дубах –

Спогадів моїх причал

Сюди лечу, наче птах,

Щоб хвильку в юності украсть

Тиша... Заростає стежина

(Так млосно стає на душі)

Червонощока ховається малина

Серед високих трав і кущів

Серцю моєму дорога ця місцина

Забути – означає зрадить її

Та як? Ти був єдиним

В цвітінні серця і мрії.

Вже роки звертають на осінь

Бабине літо присіло в косях,

А в серці не заростає досі

Цей кут посадки у дубах.

УКРАЇНІ

Не „олімпійці” й не еліта

Твої, Вкраїно, соколята

Розкидані по світу.

Безталанна зозуленько-мати!

Ніхто не зарадить у горі

Синів запізно шукаєм.

Квилиш чайкою над морем,

Лебідкою над Поділлям літаєш.

Тебе знеславили свої

Розтерзана, покритко, пропаща,

Вічною тінню над тобою стоїть

Обезглавлене тіло з Таращі.

Глухе падіння яблук – наче крок,

Прислухаюся – тебе немає,

Тільки, як всесвіту сім’я, струмки зірок

Летять, над землею згорають.

Зорепадом сльози. Я їх

В горячих долонях сховаю

Мене розуміють сиві солов’ї

Плакати не заважають.

Проляг наді мною

Чумацький Шлях рікою смутку.

Прийди, поговори зі мною

Не толочи у гніві незабудки...

СПОГАД

Згадую вапном побілену хатину,

Церкву на горбі край села,

Куди щороку бабця Галина

На Спаса яблука несла

І пліт городжений з лозини

Шукали кури скарб під ним

(Той пліт стоїть донині

Біля нього хмарками полин)

І Ушицю, що жебонить тихенько

Звертаючи вправо за тополі

На призьбі жінку стареньку,

Що в ряденці лущить квасолю...

А ми неслухняна колись дітвора

(За це соромно й до нині)

Розлетілись. І крила свої склав

Хто в столиці, хто на чужині.

Минула дитинства пора,

Як птахи шукаєм щастя і волі

Якщо жиє, то згадає бабця котрась

І за мене господа помолить.

Заросла бур’янами хатина,

Опустила церква край села,

Колись щороку бабуся Галина

На Спаса яблука несла.

ОСІНЬ

З сином по вулиці йду,

Жовтень розсіває мжичку,

Загорілась калина в саду,

Вітер хилить юну осичку.

Листя до землі припадає

Кленам цілує ноги босі,

А син мене питає:

„Мамо, а що таке осінь?” –

„Осінь – це чоло в борозенках,

Стомлена посмішка, погляд туманний,

Це коли зима скупенькі

За телеграмою шле телеграми”.

З онуком по вулиці йду,

Жовтень розсіває мжичку

Загорілась калина в саду

Вітер хилить юну осичку

Бабине літо вплітається в коси

В іній прибралась земля

„Бабусю, а що таке осінь?” –

„Осінь, мій любий, це – я”.

РІКИ

Тече ріка не зна спочинку,

Тече спішить в моря

До берега горнуться хвильки

Тихенько щось жебонять.

Є в природі рік багато –

Крутих, рівних, глибоких

Одні вирують аж надто

Інші, як набридливий спокій.

Не кожна з них серця єднає

То одна, то інша повені шука,

А серед замулених тих, що вмирають

Є й наша невідлюблена ріка.

ОТ ЯКБИ БУЛО МЕНІ ДЕСЯТЬ!..

От якби було мені десять!..

Побачивши подружок за вікном

Я б їм знов у двір понесла

По скибці хліба з часником...

От якби було мені двадцять!..

Писала б любовні рядки

І клялась до смерті кохати

І по суботах мене чекали б батьки...

От якби було мені тридцять!..

Сина знов повела б в перший клас...

(Чи розгадає людство таємницю

Про швидкоплинний час?)

От якби було мені десять

І тридцять років мамі!..

Та потяг, мабуть, сплутав адреси

І мчить до осені прямо...