Головна | Перо | Флористика | Писанка | Витинанка | Тканина | Поезія | Статті | Автори | Наша пошта | Каталог | Art новини

Пишу по-новому білими віршами.
Тішу себе надією.
Гляну у вікно, начешу прядива,
Аби не гірше виткати полотно.
І пахне завією...
Вибілю до снігу біленького.
О нене! Ненечко!...
Згадаю про тебе раненько.
Зустріну день молитвою
до Всевишнього.
І рушники калиною вишию.
Доні, онукам - усім на згадку,
Прокладу вишиванкою кладку,
Як через річку до серця - істинно грітиме.
Діти ми... вчимося жити.
На початку століття нового,
Може, тепер зрозуміємо Бога.

ДІДУСІВ МЛИН

Стоїть верба, неначе на сторожі.
Старенький млин, що прадід будував.
Іду сюди по втоптаній дорозі,
Праворуч голубіє тихий став.

Йду до млина, знов прочиняю двері:
„-Добридень, діду, жито моє тут?“
Чарівно як! В кутках живуть химери...
І павуки ометицю метуть.

Кругом мішки, рядами взявшись в боки,
Чекають черги, щоб залізти в кіш.
Двигтить весь млин, виспівують лотоки:
„Неси мішок, онученько, скоріш.”

З засіку хутко черпаю мукицю -
Тепленьку, сніжно-білу, запашну.
Буде на хліб й на пишну паляницю...
Я добрим словом діда пом’яну.

МОЄ ПОДІЛЛЯ

Сонце грає на клавішах вікон,
Ніби з шовку небесна блакить.
Новий день розливається світлом -
Це чарівна народження мить.

Зранку лине в село і над містом
Неповторна симфонія дня.
Прокидається в квітах і пісні
Моя рідна подільська земля.

Щоб у мирі нам жити з тобою,
Хай вирує у серці розмай,
Заспівайте, всі люди, зі мною,
Ми піснями прославимо край.

АФАНАСІЮ КОЛЯНОВСЬКОМУ

Тихо осінь стукає у хвіртку,
Заглядає на подвір’я мляво,
Залишилась хата, мов сирітка,
Як верба самотня, що над ставом.

Вже димок над комином не в’ється
Вмовили батьків до себе діти,
Сум присів спочить біля криниці,
А жоржини домалюють літо.

Тільки осінь змотує клубочки,
Ночами висріблює у зорях,
Вимережить трави і тиночки
І загубить ниточку у скронях.

Хай душа від цього не заплаче,
Хай вкраде сльозу осінній ранок.
За вікном ще сонечко гаряче -
Відхиліть мереживо фіранок.

ПЕРО ЖАР-ПТИЦІ

Залишила пір’ячко жар-птиця.
На подвір’ї, де цвіте бузок.
Всі сусіди збіглись подивиться.
Не змогла я зрушити й на крок.

Довго зачаровано стояла
І вбирала диво-кольори.
Не одну я ніченьку не спала...
Підказало серденько - твори!

Я чаклую днями і ночами
Витвори з пташиного пера.
Хай летять у досвітках птахами
Для кохання, миру і добра.

САМОТНЯ ХАТКА

Вгрузає в землю хата - сиротина,
Повислий дах згорьований дощами.
Лише калина кетяги розкрила,
Аж хочеться торкнутися руками.

Летять кудись автобуси, машини...
В домівки теплі всі спішать під вечір,
Лише одна нетоптана стежина, -
Самотня хатка опустила плечі.

Розпався рід, в світах прижились діти,
Весною в сад ще вернеться пташина,
Та в хаті мама вогник не засвітить,
Лише вітри поскрипують дверима.

РОЗМАЇТТЯ

В саду розмаїття вишневе, привабливе, пишне.
Мене огортає у повінь розбурханих мрій.
І пензлик картину на пам’ять про тебе напише.
Ти тільки ще трохи серед розмаїття постій.
Картина незвична - хвилююча, сонячна, ніжна,
Про дивне кохання на острові щастя й надій.
Відчути те диво ніколи, ніколи не пізно.
І щастю своєму роками, щомиті радій.
І ніжним тюльпанам вогнисто-червоним, як зорі
Хіба це не рай - зустрічатись в квітучім саду?
Про нас говорили ... і знову сусіди говорять,
Та Бог відвертає від нашої долі біду.

Світлані

У теплу сутінь літніх вечорів,
У пахощах акацій і жасмину -
Під куполом незвіданих світів
Знайшла маленьку зірочку єдину.

Моя ти люба, донечко - мій світ.
Місточок в юність ніжну, легкокрилу
Ти повертаєш втрату моїх літ,
Коли в коханні я була щаслива.

Я ХОЧУ РОЗПРАВИТИ КРИЛА...

Відвернусь, закурличу, затужу.
Відірвусь, як листок від гілля,
Хай завіхолить вітер і стужа,
І припаде снігами земля.

Хай остудить у місячні ночі -
Я в коханні горю, мов зоря,
Та признатись нікому не хочу,
Що з дитинства до тебе прийшла.

Скажуть: „Так не буває ніколи”,
Та це сталось чомусь наяву,
В нас не було ніякої змови,
Коли руку мені протягнув.

Притулив, як дитя, приголубив,
Серед люду у подиху жнив,
Тихо мовив: „Моя ти голубка”,
І надію у серце вселив.

ЮНІСТЬ

А юність так на казку схожа,
Що заворожує роки.
І на струмок, що в день погожий
Спішить весною до ріки.

А юність чимось схожа дуже
На пісню жайвора в полях,
І на духмяну в росах ружу,
Що влітку пишно розцвіла.

А юність ще буває схожа,
На лагідь сонця, шелест трав
І на вінок купальський, друже,
Якщо ти серцем покохав.

Я БАЧИЛА, ЯК ДИХАЛА ЗЕМЛЯ

Неонілі Скловській

Я бачила, як дихала Земля.
Ліси тремтіли наче міражі.
У росах оксамитові поля,
Птахів політ в стрімкому віражі.

Я бачила, як дихала Земля.
Як трави розкривались на межі,
А сонечко, всміхаючись здаля,
На вікнах малювало вітражі.

Я бачила, як дихала Земля,
Бо дощик розбудив її від сну.
І в ті хвилини стрепенулась я
В ранковій тиші славила весну.

КІНЬ-РОЗВІДНИК

А минуле не згаса з роками,
Як розвідники добралися  села,
Білий кінь торкається губами
Мого розпашілого чола.

І завів солдат коня у хату.
Зморений він на солому ліг.
Я тебе з дитинства досі бачу,
Як ідеш у веснах із доріг.

Я тебе змалюю на світанку,
Вишию ще й дороге панно,
Хай побачать люди вишиванку
І згадають все, що в нас було.

Далеч літ, де битви гуркотіли,
Проганяли ворога від нас.
Орлику! Розвіднику мій вірний,
Згадую тебе я повсякчас.

ДЕВ’ЯТЕ ТРАВНЯ

Кружляють над містом подільським лелеки
В травневих обіймах вишневих садів.
Бої відгриміли жорстокі, далекі.
І нам не вернути додому батьків.

Вклоняємось вам, дорогі ветерани.
За мужність, за сльози і біль сивини,
За звільнену землю, що пахне хлібами
За те, що не відаєм страху війни.

Від маршів у місті і весело, й тісно,
Це юність присягу на вірність дає.
Хай знає моя Батьківщина, що дійсно
Змужніли і дочки її, і сини.

Та пам’ять віками в серцях не погасне,
Хоч в снах ветеранів бушує війна.
І в День Перемоги у квітах воскреснуть
Моїх українців прості імена.

Зіп’ялася мова на ніжки трішки.
Воленька двері відкрила - вітрила
Напнулись сильно від вітру, не витру
Те, чого батько та мати навчили.
Те, чого навчили люди - усюди
Зібрала в пригорщі рясно і вчасно,
З’явилось натхнення, сила і мудрість
Писати не тільки короткі гасла.
Я синім пишу, як небо пречисте
Зрікаюсь наївних, порожніх ідей.
На слово моє палке, променисте
Чекає в діброві дзвінкий соловей.

У ВІНОК КОБЗАРЕВІ

З Чернечої ти бачиш Україну,
Мов білу чайку, ранену в крило.
За неї страдницю і ти загинув ...
І хмуриться Шевченкове чоло.

Рвуть на шматки твою святу землицю,
Де вже роками кублиться бур’ян.
Поглянь, Тарасе, - села, як вдовиці,
Втопилась правда, сльози та обман.

А ти хотів, щоб ми були веселі,
Куди не глянь - вже розрослась біда.
Мовчать пусті, розхристані оселі
І у Дніпрі чорнобильська вода.

Лиш пісню ще не кинули за грати,
У ній пророче слово ще живе,
Співай із нами, наш Кобзарю - брате,
Важкі кайдани пісня розірве.

НА ІВАНА, НА КУПАЛА

На Івана, на Купала
Довго так горіла свічка.
„Я люблю!“ - тобі сказала,
І повторювала річка.

А вінок гойдавсь на хвилях,
Місяць зорі сипав з неба,
І цвіло в лісах чар - зілля,
І цілунки пахли медом.

березень 2004 рік
Чернеча гора.

ВЕТЕРАНАМ

Живи, ветеране, живи!
Хоч в пам’яті б’ють ще гармати.
І рани нестерпні війни
Твій сон проганяють із хати.

Живи, ветеране, живи!
Хай полум’я в серці не згасне.
Вклонюся тобі до землі
За погляд твій батьківський, ясний.

Живи, ветеране, живи!
За тих, кого нам не вернути.
За тих, хто не вийшов з війни
І їх імена не забути.

Живи, ветеране, живи!
І з нами крокуй по дорозі,
Хай більше не буде війни,
Щомиті радій Перемозі.

РІДНА  ХАТА

Залишилась на подвір'ї
Рідна хата, як вдова.
Я не вірила донині,
Що розвалиться вона.

Розлетілися сніпочки,
Тільки латиці блищать.
Де ж сини її, де дочки?
Та нема кому стрічать...

Заросло все кропивою,
Де-не-де гіркий полин,
Тільки кущик звіробою
Пробивається крізь тин.

Вітер двері відчиняє,
Вікна сліпнуть від дощу,
А хатина все чекає,
Що до неї прилечу.
На причілку давній явір
Тихо листям шелестить.
Розкажу йому, як мамі,
Що життя - коротка мить.

Тут колись стрічала весну,
Літо, осінь, перший сніг...
Рідна хатонько, воскресни!
І прийми на свій поріг.

ГОЛОС ЗЕМЛІ

Коли б хто з нас
Почув Землі своєї голос,
Прислухався до стогону її,
То кожен з нас
Вирощував би колос,
Не було б вдів
Зі смутком на чолі.

Та важко нам,
Таким, як камінь зачерствілим,
Почути те, як схлипує вона,
Як теж болить її могутнє тіло
І у річках
Отруєна вода.

Лише в серцях
Надія, віра ще не гине.
І врешті-решт,
Потрібно зрозуміти -
Спокутувать свою тяжку провину,
Щоби Земля не схибила з орбіти.

ПРИЙМАЮ, ВСЕСВІТЕ, ТЕБЕ

Приймаю, всесвіте, тебе
Крізь призму знаків зодіака.
Під куполом небесних сфер,
Я провідник - не посіпака.

Я - біополя частка та,
Що проникає у долоні,
І неосяжна частота,
Пульсуючи, заб’ється в скронях.

Я - той вогонь, що спопелить,
Й розвіє залишки туману.
Я - та людина, що простить,
Простягне руку без омани.

Бо новий вік дарує нам
Крило живої благодаті,
Та кожен з нас повинен сам
На нім навчитися літати.

УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ ЗВЕЛИЧЕНО!

Хто я у цьому вирі життя,
Скажіть! Віч-на-віч з „Кобзарем”
З малих літ.
Не раз кам’яніла,
Дарма, що кортить,
Писати чи ні...
Хтось казав „Не  простить!”
Я прагла протесту,
Читаючи по тексту
Катерини плач...
За спиною не стоятиме тлумач.
Сама ж прийшла до тями,
Відчувши в часі злами.
Не мовчи!
Думай, хвилюйся, пиши.
І на вістрі пера -
Пора!
Мовою Великого Тараса.
Не згасне, воскресне,
Розіп’яте, присоромлене слово.
О, рідна українська мово!
Повстань з руйновища!
Запалай у серці кожного вогнищем!
І щезне оте рутинне,
Зраджене, скоєне...
Повстане мовою-воїном.
І крізь ярмо підлості
Пиши своєю мовою

Провісником гідності,
Вібруючи серцем зболеним.
Хотілось волі? Дозволено!
Та не маразмом -
Папір коштує дорого.
Марнослів’я обернеться ворогом,
Приголомшить гратами тупості.
Пиши з Кобзаревої мудрості,
З прадавньої криничини.
Українською-рідною мовою -
Звеличено!

СВІТ ЧАРУЄ МЕНЕ, НЕНЕ

Перед нами світ зелений,
Зверху - синій, голубий.
Він чарує мене, нене,
І співа в душі моїй.

Він дивує мене, нене,
Ще з дитинства, з юних літ.
Бережу щедротні зерна,
Засіваю ними світ.

Передам дочці і внукам,
Ще маленьким школярам.
Фарби світу, його звуки -
Все до крапельки віддам.

Щоб любили край лелечий,
І ці зерна берегли,
Розправляли свої плечі
І добро у світ несли.

КАРТИНА ДНЯ

Моїй першій вчительці Ганні Ілінічні

Розкрився день пелюстками троянд.
Пташиний спів лунає стоголосо.
Ритмічно колос хилиться під ямб,
Шовкові трави шепотять нам прозу

В медові соти тулиться до рам
І вітерцем куйовдить в полі просо.
Так пише день одвічний свій роман
У буйноцвітті, що тремтить у росах.

І я біжу у те розкішшя дня,
До берега п’янкої насолоди.
Хай в круговерті все моє життя,
Та п пафосі зеленої природи.

Мачну перо у чорну бузину,
Чорнилами з дитинства намалюю.
Картину дня - до щему запашну,
Ще й сонцю брівки підфарбую.

Головна | Перо | Флористика | Писанка | Витинанка | Тканина | Поезія | Статті | Автори | Наша пошта | Каталог | Art новини
Реклама | Русская литература: Михельсона. Цитататы, пословицы, поговорки | | |